9 березня Україна вшановує 212-ту річницю з дня народження видатного українського поета, художника, мислителя, духовного символу українського народу — Тараса Григоровича Шевченка.
Шевченко знав той біль на власній шкірі — біль вигнанця, біль розлуки з рідною домівкою, тугу за землею, де «мати повивала», і гіркоту, коли чужі люди топчуть її.
«І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї… То одинокому мені Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна…»
А як побачив нарешті рідну землю — зрозумів: «Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема…»
Але він же й шепотів нам через віки: правда не вмирає, віра не гасне, а весна приходить неодмінно.
Сьогодні цей самий біль кричить у серцях тисяч українців Луганщини, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини… Рідні хати під чужими прапорами, розбиті вулиці, вигнані люди. Та Шевченко шепоче нам крізь віки:
«Свою Україну любіть. Любіть її… во врем'я люте, В остатню, тяжкую минуту За неї Господа моліть.»
Ми любимо. Ми молимося. Ми боремося.
І віримо — як вірив він: церква-домовина розвалиться, і з-під неї встане Україна.
Слава Кобзареві! Слава Україні! 
